«Місця пам'яті» – так французький історик П'єр Нора позначає місця та символічні об'єкти, з якими певна група людей пов'язує свої спогади, цінності, досвід. Це локуси, у яких «пам'ять кристалізується й знаходить свій притулок». Свою теорію П'єр Нора розбудовує на ґрунті концепції «колективної пам'яті» французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса.

П'єр Нора вважає, що колективна пам'ять соціальних груп кристалізується в певних «місцях пам'яті». Ними можуть бути не лише географічні локації, але й архітектурні споруди, твори художньої літератури та інших видів мистецтв, будь-які артефакти чи навіть самі люди, які зберігають інформацію про події. Основна функція «місць пам'яті» – творення та збереження соціальної ідентичності. Вони покликані формувати уявлення спільнот про самих себе та свою історію.

Важливо також, що символічний зміст «місць пам'яті» – субстанція не застигла, а рухлива, змінна. З плином часу окремі значення можуть забуватися й витіснятися з колективної пам'яті, потім – відновлюватися й актуалізуватися, або ж, навпаки, опускатися в глибші шари соціального менталітету. Якщо ж «місця пам'яті» безперервно й тривало представлені в культурній пам'яті нації, їхній сенс і символічна аура протягом історії теж можуть змінюватися.

У фотопроекті «Запоріжжя в розрізі часу» (2016) Марія Чала прагне показати пласти історичної пам'яті, яку зберігають наші вулиці й площі, будівлі й пам'ятники. Свій проект Маша назвала «У розрізі часу». Проте особливо цікаві, на мій погляд, ті зображення, де немає різкої грані між часовими відтинками – навпаки, перехід плавний, поступовий. Адже саме таким безперервним і є потік історії, таким плинним і є саме життя. Як у хвилях ріки – неможливо помітити, де закінчується попередня хвиля й починається наступна…

Фотопроект Олександри Залозної та Анни Солошенко «Ретроспектива Запоріжжя» (2017) дає живе відчуття перебігу часу, відчуття реального доторкання до історії, справді так, як їхня рука на фото тримає стару фотографію, припасовуючи її до сучасного вигляду будівлі. Своєю роботою магістрантки прагнуть «надихнути людей не забувати про історію нашого міста, в якому народилися та виросли», «показати, як воно змінювалося крізь роки, як технічний прогрес розвивав його, або навпаки. Потрібно знати, що збудували наші предки, і пишатися тим. Не розгромлювати ці споруди та пам'ятки, а навпаки, піклуватися, аби вони якнайдовше прикрашали вулиці нашого рідного міста».

У запоріжців особливе, ніжне й трепетне ставлення до своєї землі. Мабуть, тому і минуле, й сучасне нашого краю овіяні легендами. А найбільше таємниць приховує свята й древня земля Хортиці. Легенди, повір'я, прикмети, сказання, заклинання, ритуали… Змієва печера на Хортиці, волхви, святилища предків і чорний камінь, який проклинає вандалів… Запорозький дуб – унікальна пам'ятка первісних дубових лісів Придніпров'я, об'єкт поклоніння, символ цілої нації.

Катя Вавілова у своєму відео «Легенди Хортиці» (2013) представляє сучасний, молодий і свіжий погляд, цілком раціональний підхід та намір розібратися, яким із цих легенд можна вірити нині, у ХХІ столітті…

Утім, Хортиця – настільки сакральне місце, що тут легенди, перекази, вірування стають частиною самої реальності, нарівні з історичними подіями, які колись відбувалися.

Карина Сєчіна пропонує особливу інтерпретацію Хортицьких легенд – у жанрі графічної оповіді. Культура коміксів (у тому числі веб-коміксів) близька світосприйманню сучасної молоді. Створений Кариною презентаційний комікс «Хортицькі легенди» (2016) поетично-втаємничено описує містичну історію славетного острова.

Запорозький дуб – найцінніша реліквія нашої землі, дерево життя. Скільки подій тут відбулося, скільки люду він бачив упродовж своєї семисотлітньої історії! Ксенія Сідлярова у своїй презентації (2013) узагальнює відомості про його дивовижне минуле.

Сумні роздуми з приводу занедбаності деяких значущих місць пам'яті в Запоріжжі представлені в презентації Аліни Хвостенко «Покинуте надбання» (2014). Незважаючи на окремі неточності в тексті, мені дорога ця робота – передусім небайдужістю авторки та щирим уболіванням за долю історичних пам'яток нашого міста.

Тетяна Мекердичан у своєму есе (2013) прагне розібратися, що значить любити своє місто: ідеалізувати минуле й тужити за ним? Чи, може, не так складно щось поліпшити в теперішньому? Цікаві думки молодої людини про «місця на карті Запоріжжя, які вже не пам'ятають слова ЛЮБОВ або поступово її втрачають», а також про ті місця, від яких «стає тепло та сонце починає світити і в наш бік».

Даша Коваленко, Арина Жарінова, Андрій Кот, Настя Павлова, прагнучи підтримувати інтерес і теплі почуття мешканців до рідного міста, розробили серію постерів соціальної реклами (2016) – оригінально стилізованих зображень об'єктів міського ландшафту – і пропонують розмістити їх як білборди в різних локаціях Запоріжжя. Це, на думку студентів, додало б нашому місту ще більшої цілісності та внутрішньої єдності.