Нам з вами пощастило, ми живемо в дивовижну епоху! Наука нерозривно переплелася з повсякденним життям. Сьогодні навіть звичайні люди можуть зробити справжнє відкриття – наприклад, у царині історичного краєзнавства.

Захоплення соціальними мережами, новітніми гаджетами і технологіями в людей XXI століття дивовижним чином поєднується з дедалі більшим інтересом до своїх коренів. Напевно, сподіваємося, що пізнання минулого допоможе нам краще зрозуміти себе, свій шлях у цьому світі.

Французький історик П'єр Нора стверджує, що ми живемо в добу «всесвітнього торжества пам'яті» і називає наш час «меморіальною епохою».
Відчуваючи цей дух часу, історична наука долає кордони академічних проектів і виходить у публічний простір. Науковці намагаються цікаво й захопливо, з використанням нових, передусім цифрових, форматів розповідати людям про минулі події.

Публічна історія (Public History) – окремий напрям сучасної історичної науки. Він живиться з двох джерел: із праці фахових істориків-популяризаторів науки та із зустрічного руху аматорів історичних досліджень.

Професор Манчестерського університету Джером де Гру, один із піонерів цього напряму, розповідав, що одного разу, працюючи в Британській бібліотеці над документами з історії Англії 1640‑х років, побачив з вікна, як на площі відбувалася реконструкція тих самих подій. Він був приголомшений: здавалося, його дослідження оживає! За словами професора, це спонукало його і в подальшому завжди намагатися зрозуміти, як історія працює за межами бібліотеки.

Люди, захоплені історичною реконструкцією, намагаються точно відтворити, як воно було насправді, – з використанням одягу (аж до ручного способу пошиття!), обладунків, зброї, автентичних рецептів кухні…

Не меншає й гурт людей, які ходять на екскурсії, щоб заново відкривати, здавалося б, добре відоме місто. Це як протерти запилене скло буденності. Або, радше, як відкривати нові риси коханої людини.

Інтернет скоротив шлях між нами та найбільшими архівами й музеями світу до відстані простягнутої руки. Ви не історик, але хочете достеменно знати, як сини Рагнара Лодброка помстилися за смерть свого батька, який загинув у ямі зі зміями? Уперед! До ваших послуг десятки старовинних манускриптів, сотні історичних праць і один несамовито популярний серіал.

Хочете дізнатись історію своєї вулиці? Або довідатись, як стало реальністю таке диво технологічної думки 1920–1930‑х років, як Дніпрогес? Як працювали люди на тому грандіозному будівництві? Про що мріяли? Якими повсякденними турботами жили?
Приєднуйтесь до груп у соціальних мережах. Наприклад, до групи «Новые экскурсии по Запорожью» на Фейсбуці. Навколо неї об'єдналися історики-професіонали Валерій Стойчев, Павло Кравчук, Петро Бойко, Михайло Волобуєв, а також люди інших професій, захоплені дослідженням історії свого краю: інженери за фахом Ігор Павелко, Віктор Пеннер та багато інших людей.

Наше міське середовище просякнуте історією, зберігає пам'ять про людей різних епох. Кожен будинок, бруківка чи навіть окреме дерево мають свої спогади, і їх треба вміти прочитати.

Мабуть, ніхто так не знає кожен клаптик запорізької землі, як Ігор Павелко, адміністратор групи «Новые экскурсии по Запорожью». Знає, чим дихає земля, які таємниці минулого береже. І не тільки тому, що має другу освіту за фахом «Краєзнавство, екскурсійна та туристична діяльність» і є членом Наукового товариства імені Якова Павловича Новицького при історичному факультеті ЗНУ. Здається, сама земля розповідає йому свої секрети.

Тому він розкаже й вам, на яких дорогах просто під ногами досі трапляються цеглини з написом «Д. Минаевъ. Александровскъ». Під час звичайної прогулянки знайде під Шенвізьким мостом рештки арматури старого металевого мосту. Звісно, не омине увагою й старий залізничний тунель неподалік, біля Мокрої Московки (серед дигерів – «метрополітен») довжиною 730 метрів, у якому вже й сам встиг побувати. За легендою, Нестор Махно тікав з-під варти саме цим тунелем…

Так само, на максимальну глибину, обстежує бібліотеки й архіви, і при цьому віднаходить речі дорогоцінні, як, наприклад, ось цей документ – історичне свідчення доби Дніпробуду.

Окрема, надзвичайно цікава сторінка історії пов'язана з перебуванням в Олександрівську–Запоріжжі менонітів, які прийшли на цю землю з Голландії наприкінці ХVІІІ ст. і завдяки яким у ХІХ – на початку ХХ ст. тут відбулася справжня європеїзація.

Віктор Олегович Пеннер – нащадок менонітів, неперевершений знавець менонітської історії.
Його діда розстріляли в 1937 році.
Хранитель сімейної пам'яті. Прочитав сотні книжок, перевірив тисячі джерел, обійшов усі колишні менонітські поселення півдня України, слухав розповіді багатьох людей… Він володіє настільки унікальними фактами, що викликає захоплення не лише земляків-запоріжців, а й самих сучасних менонітів, які живуть у Канаді та в інших країнах.

У його сім'ї вже переплелося коріння менонітське та українське. Емоційний і запальний, мудрий і з відкритою душею.

Про що думає цей чоловік, опинившись на мітингу серед «прибічників» будівництва торговельно-розважального центру на місці нинішнього скверу Яланського?

Може, згадує, як його предки висадили й виростили на Хортиці дуби. І вели суворий облік усіх дерев на острові! А в гімназії для дівчат у 1910 році була створена перша в Російській імперії громадська природоохоронна організація – «Хортицкое общество охранителей природы».

А можливо, думає, наскільки ми ще далекі від Європи – у нашій свідомості, хиткій самоповазі та проблематично незалежних судженнях?

До речі, саме меноніти першими почали висаджувати на півдні України лісосмуги, які оберігають наші чорноземи від суховіїв.
Про все це Віктор Пеннер розповідає на екскурсії «Історія Верхньої Хортиці в сім'ях і долях менонітів» (фото – червень 2018).

Справжній скарб Запоріжжя – Соцмісто (Шосте селище), унікальний архітектурний ансамбль 1920–1930‑х років у стилі конструктивізму. У збереженні цієї культурної спадщини особлива роль Галереї сучасного мистецтва Barannik.
Директор галереї Юрій Баранник та менеджерка Наталія Лобач – палкі захисники й невтомні популяризатори безцінного надбання запорізької архітектури, яка має світове значення.

На міжнародній конференції з проблем збереження модерністської спадщини в Запоріжжі (листопад 2017) серед зарубіжних гостей найчисленнішою була делегація з Німеччини: архітектори, мистецтвознавці.
Під час екскурсії, яку проводила Наталія Лобач, гості ділилися тим, що їх найбільше вразило: з одного боку, архітектурні об'єкти світового значення, які має Запоріжжя, з другого – стан занепаду і руйнації, у якому ці унікальні об'єкти перебувають. Але саме з такої гіркоти й розпачу і в них самих теж починався шлях відбудови культурних цінностей, говорять німецькі колеги.

Запорізький обласний краєзнавчий музей, березень 2018. Палке обговорення документального фільму «Зберегти не можна зруйнувати», знятого харків'янами. Фільм і проект «Ctrl+S. Закон на захисті культурної спадщини» представляє харківський історик Андрій Андрєєв.

Дискусія з проблем збереження архітектурної спадщини в містах України: ролі центральної та місцевої влади, важливості децентралізації в цьому питанні, відповідальності кожного з нас. Щоб нащадкам було що передавати.

Запорізькі історики Павло Кравчук, Валерій Стойчев, Ілля Барков, мистецтвознавиця Наталія Лобач.
У такому діалозі з небайдужими містянами й живе публічна історія.

Колись білосніжні, а тепер посірілі від часу й диму запорізьких заводів, підкреслено функціональні будівлі Соцміста дивують важкою прямотою своїх ліній. Пам'ятка модернізму двадцятих років. Творіння геніальних архітекторів і тисяч простих людей. Тут, серед степу, поряд зі старим Олександрівськом, за чотири роки вони збудували місто-комуну, місто-мрію.

Із продуманим на століття наперед плануванням: просторий головний проспект, широкі поперечні вулиці й проспекти, площі й сквери, які мусили забезпечити рух повітря в індустріальному південному місті.

Це було справжнє місто-сад. Саме зеленню і буянням квітів Запоріжжя вирізнялося з‑поміж інших міст України. Для озеленення застосовували навіть пересадку дорослих дерев, разом з грудою землі, в півтори тонни. Щоб люди швидше відчули зелену лагідну турботу.

Вцілілі дерева й тепер щовесни усміхаються нам молодими зеленими очима.

І кожну зиму своєю оголеною кроною знову й знову нагадують людині про лінії її долі. Із гострими кутами, як галузки акації. Вузлуватої й кремезної, як гілля дуба. Чи, може, як тонкі віти в'яза, що ніжно звисають, але, як вірили в давнину, дають відвагу й гідність мандрівникові в далекій дорозі.

І про це теж думаю, коли бачу нинішній сквер Яланського.

А ця літня жінка, попри все, намагається рятувати багатостраждальний сквер Яланського (таке зворушливе фото розмістив інформаційний портал «ВЕРЖЕ»).
Мабуть, пам'ятає, як батько брав її з собою, зовсім маленьку, коли йшов саджати дерева в цьому сквері…

Історична пам'ять необхідна людині.

Це мені потрібне. Шість років тому я приїхала сюди, на землю свого батька. Іноді мені здається, що я дивлюся на старі фото Запоріжжя в інтернеті, взагалі сприймаю місто – очима свого батька. Намагаюсь краще зрозуміти його, себе, людей навколо.

Це важливо – розуміти себе і своє Місто.


Липень 2018