MCMC. Віртуальна навчальна лабораторія
Влада мережі та свобода веб-серфера:
твій шлях онлайн
Квітень 2017
5 квітня 2017 року на факультеті журналістики відбувся круглий стіл «Інтернет-безпека дітей та молоді: сучасні виклики, суспільний діалог» (програма заходу). Учасники круглого столу – студенти і викладачі факультету журналістики ЗНУ, запрошені гості – фахівці з медіаосвіти, медіапсихології, прав дітей та молоді в інтернеті.

Віктор Костюк (головний медіапедагог нашого факультету) ставить питання принципово: Хто в домі головний: батьки чи комп'ютер?
Наталія Габор (шановна гостя зі Львівського національного університету імені Івана Франка, доцент кафедри нових медій) першочерговим завданням уважає налагодження взаємодії батьків та дітей у формуванні безпечного середовища інтернет-спілкування.

Намагаємось розібратися: чи впевнені студенти, що вони є цілком самостійними та незалежними у своїх мандрах Мережею?

Віктор Немчин (заступник завідувача науково-методичного центру департаменту освіти і науки Запорізької міської ради) наводить переконливі дані щодо впливу інтернет-трафіку на людську свідомість та підсвідомість. Наголошує на важливості рефлексивних механізмів захисту користувача, психологічної грамотності як основи безпечного спілкування в соціальних мережах.
Сергій Іванов (доцент кафедри інформатики та інформаційних технологій в освіті Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти) представляє підхід з позицій медіафілософії і говорить про інтернет як чинник формування суб'єктивної реальності.
Лариса Головко (провідний бібліотекар Запорізької обласної бібліотеки для юнацтва) наголошує, що всі проблеми реального та віртуального світів найкраще розв'язувати офлайн – у справжньому живому спілкуванні.
Антоніна Міщук (учитель біології Запорізького колегіуму № 98) ділиться досвідом інтегрованої медіаосвіти й вивчення улюбленого шкільного предмета з використанням цифрових технологій.

Тема для розмови суперактуальна. Розуміємо, що окреслена проблематика обов'язково матиме продовження в наших фахових дискусіях, в обговоренні зі студентською аудиторією, спілкуванні зі школярами під час реалізації медіаосвітніх проектів факультету.


Фото: Ілона Давиденкова
Оксана Забужко в ЗНУ. Про медіа та реалії життя:
«І знов я влізаю в танк…»
Жовтень 2016
MCMC. Віртуальна навчальна лабораторія
26 жовтня 2016. Переможний фінальний акорд Другого міжнародного фестивалю «Запорізька книжкова толока»: Оксана Забужко в Запорізькому національному університеті.
Презентація її нової книги «І знов я влізаю в танк…»

Прес-конференція в ЗНУ. Оксана Забужко:
«Запорізька книжкова толока» несподівано вирвалася в авангард культурних подій, стала третім за значенням в Україні літературним фестивалем. Видавці й письменники прагнуть їхати до Запоріжжя».
Далі – творча зустріч у великій лекційній аудиторії ЗНУ зі студентами та викладачами. Слухати письменницю й громадську діячку довелося спочатку в складних умовах телевізійно-журналістської облоги. Потім розвиднилося. Однак багатьом довелося слухати стоячи впродовж двох годин.

Тема нової книги публіцистики Оксани Забужко – письменник в інформаційних війнах ХХІ століття.
Це вибрані тексти 2012–2016: Статті, есе, інтерв'ю, спогади.
Поради студентам, як розібратися в складній ситуації інформаційної агресії. Must read, на думку пані Оксани, – «посібники» з інформаційної війни та способів протистояння агресії: читайте Пітера Померанцева, читайте Віктора Клемперера («Язык Третьего рейха»). Вони допоможуть зрозуміти новий тоталітаризм у Росії, з його «гротесковою постановочністю», той новий тоталітаризм, «який примудрився схрестити Лубянку з Голівудом».

Сучасний центральноєвропейський роман як тренд представлений творами «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Міленка Єрґовича, боснійського й хорватського воєнного письменника, журналіста, а також «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко – епосом сучасної України, родиною сагою трьох поколінь. Об'єднує ці дві книги й особливий мотив проникливості письменника, його загостреного відчуття глибинної суті подій, що стає основою передчуття майбутнього. Відчуття на рівні інтуїції («Як той пес у творі Міленка Єрґовича, який ще перед війною почав рити схрон…») – «Вже у 2009 році я відчувала запах війни…»
«Особливість мого досвіду перш за все в тому, що він письменницький, – тобто, значною мірою, інтуїтивний, «псячий» (готуючи цю книжку до друку, я виявила в своєму щоденнику запис за 25.08.2009 р. про те, як «б'є в ніздрі запах цієї епохи – передвоєнний», – із тут-таки перелякано дописаним дитячим заклинанням, мовляв, цур-цур, – і згадала одну мудру фразу Міленка Єрґовіча з його сараєвських воєнних оповідок – як «те, що мало статися попереду, могли знати тільки дуже лихі люди та дуже добрі пси»). Як виявилося, письменницька професія – якщо тільки сповідувати її всерйоз – забезпечує в цій війні одну з найкращих «оглядових позицій»:
письменники за визначенням є «добрими псами» (с. 16 книги).
Письменник, як людина відповідальна за «виробництво мови, виробництво смислів», мусить усе помічати, його завдання – «соціальна діагностика». Саме на цьому шляху письменниця викриває «ефект розтління», що простежується зокрема й в історії Оксани Макар (згадуймо Миколаїв, 2012), у згодом виявлених пабліках тих самих злочинців у мережі ВКонтакте, з танчиками «Руського міра» включно. То було зародження образу нинішнього «ополченця» з притаманним йому відчуттям «вседозволеності».
«Адже ця війна насправді – цивілізаційна. На кону в ній стоїть питання, чи можливо витворити ідеально маніпульоване суспільство, що складається із зомбі, солдатів-роботів.
У Росії ж, бачте, вдалося…» (с. 161–162).
«А моя філософська освіта … несподівано придалася ще й тим, що ввімкнула мені «третє око» на масштаб і порядок системних маніпуляцій, якими, в подобі «громадських думок» та «експертних точок зору», роками «зафлуджувано» було український інформпростір» (с. 16).
Ще з початку 2000‑х років спостерігається потужна інформаційна окупація – як кваліфікує це явище Оксана Забужко – українських медіа, із «втюхуванням образів російських ментов і совєтських чекістов». «Упродовж 15 років силоміць були розлучені виробники української інформаційної продукції та масова аудиторія», – констатує пані Оксана, позитивно оцінюючи при цьому сам факт першої екранізації сучасного українського роману.

«За час війни українське суспільство дуже подорослішало…»

У нас формується громадянське суспільство, яке «компенсує функції дисфункційної держави». Саме громадяни гуртом одягнули й спорядили військо. І контроль за національною безпекою теж здійснюється громадянами, у соцмережах передусім (як у випадку з тим студентом, що жбурнув був торт, нібито відстоюючи право студентів на стипендію. Характерна реакція в мережах, із розпізнаванням суті речей: «Бідний студент з'їв би той торт…»). І саме завдяки громадянському суспільству вісім областей «прогнозіруємой Новороссії» не вийшли з хлібом-сіллю зустрічати окупантів –інформаційна окупація не спрацювала!

«З паризького щоденника: До 20‑ліття «Польових досліджень з українського сексу»:
«І я тримаю стиснуті кулаки, і невміло повторюю за своєю, на двадцять років молодшою за мене героїнею, ту саму розпачливу просьбу, адресовану в простір, – «не введи нас у спокусу». Не дай ввіритись обману, замкни нам на нього слух. Не дай – розлюбити себе. Бо це було б уже геть глупо – стільки витримавши, і витримавши гідно, – за яких-небудь «півпокоління до перемоги» піддатись «на ніщо», так-таки геть на ніщо: на напущені на нас хмарою чужі слова з вивернутими значеннями, гнилі й облудні, як болотяний туман…
Не дай нам зрадити наших мертвих. І живих. І тих, що ще мають колись народитися.
Тільки це, і більше нічого.
Бо більше нам боятися нíчого» (с. 413 книги).
Щиро дякуючи шановній пані Оксані за діалог (з аудиторією, з нашим часом, з європейським культурним контекстом), на завершення хочу згадати й проникливу думку Міленка Єрґовича – позицію, вкрай мало озвучувану нині в нашій країні, але надзвичайно важливу й життєво необхідну для майбутнього. В одному з інтерв'ю, відповідаючи на питання: «А якою мірою досвід балканських воєн – як і будь-яких уже завершених воєнних конфліктів – може, на Вашу думку, допомогти тим, хто зараз перебуває в подібній ситуації?» – боснійський хорват Міленко Єрґович зазначає:

«Дуже важко порівнювати різні воєнні досвіди чи давати комусь поради. Але є одна важлива річ: коли Слободан Мілошевич зі своїм військом напав на Хорватію та Боснію і Герцеговину, то він мав перед собою воєнну мету, значно важливішу за захоплення будь-яких територій, – змусити боснійських мусульман і хорватів ненавидіти сербів. І реалізувати її він зумів повною мірою. Власне, ця ненависть і досі нищить Боснію та Герцеговину і Хорватію.

І я думаю, що таку ж мету щодо України має Путін. Я почуваюся трохи по-дурному, кажучи це, але єдине, що я міг би порадити українцям, – це намагатися не зненавидіти росіян. При цьому, я не хіпі, не божевільний, і не Ісус Христос. Просто з власного досвіду знаю, що така ненависть функціонує, як бомба з годинниковим механізмом, закладена в суспільство: вона не знищить ворога, не нашкодить росіянам, але нашкодить самим українцям. Саме так, як це сталося в колишній Югославії».
Оксана Забужко:
«Тільки по-справжньому добра література забезпечує промитість зору».
Читаймо, думаймо, дорослішаймо, дорогі студенти!
Олена Олександрівна Семенець
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії комунікації, реклами та зв'язків із громадськістю.
Факультет журналістики Запорізького національного університету
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website