Сучасну молодь не треба переконувати в тому, що суспільство має мережеву організацію. Цей структурний і функціональний принцип наочно представлений у Фейсбуці та Інстаграмі… Але як він діє в реальному житті, у фізичному та соціальному часі й просторі? І яка роль рідного міста в переплетінні людських доль, зв'язуванні ниточок подій, випадкових і невипадкових зустрічей, значних і доленосних миттєвостей життя?

Поки що осягнути науково переконливу логіку вибудовування мережевих зв'язків офлайн, у людських долях, ми не в змозі... Ми сприймаємо цю інформацію радше емоційно, переживаючи здивування й щире захоплення, відчуваючи тепло та світло таких історій. Намагаємося зрозуміти роль рідного міста, яке єднає людей у сімейних і дружніх стосунках. Рідного міста, яке перетворює своїх мешканців на спільноту земляків.

«Запоріжжя в історії моєї сім'ї» – наш новий проект, і ми хочемо відкрити для себе, як це відбувалося, як в історичних буревіях електрифікації та індустріалізації, міграцій населення та круговерті ідеологічних дискурсивних практик формувалася регіональна ідентичність запоріжців і запоріжанок.

Поки що ми сприймаємо об'єднувальне значення міста більше серцем та інтуїцією, бачимо образно – мабуть, як доленосну роль того великого каштана на проспекті, в районі вулиці Миру, що про нього розповідали нашій студентці Марії Козаченко її бабуся та батьки…
У своєму блозі Марія ділиться історією родини, дивовижною й захопливою. Її прадід, кадровий військовий, під час Другої світової війни будував Дорогу Життя на Ладозі та відбудовував після війни мости через Дніпро в Запоріжжі. Романтика студентських років бабусі й дідуся, мами й тата, великий каштан на проспекті та «Сосисочна» в районі проспекту Металургів. Праця на запорізьких підприємствах і тепло сімейної оселі…
Дивимося дорогоцінні фотографії із сімейного архіву. А докладніше про всі пам'ятні події історії сім'ї та міста Запоріжжя читаймо в блозі Марії Козаченко.

Артем Куріхін розповідає про те, як його бабуся й дідусь, родом із Саратовської області, починаючи з 1967 року працювали в Запоріжжі та отримали за свою працю величезну кількість відзнак і нагород, зокрема орден Леніна за трудові заслуги. А їхні діти й онуки – це вже корінні запоріжці, які люблять своє місто й рідну українську мову.

Даша Назарова розпочинає свою розповідь із 1920 року, коли її прапрабабуся Пелагея із чоловіком переїхали до Запоріжжя (тоді ще Олександрівська). Будівництво Дніпрогесу й Голодомор 1932–1933 років, окупація під час Другої світової війни, повоєнне відновлення міста… Спогади постають крізь дитяче та юнацьке сприймання бабусі й мами – нові кінотеатри, новозбудований цирк у Запоріжжі, улюблений парк Дубовий Гай, святкування 500-річчя українського козацтва. Очима самої Даші – оновлене місто ХХІ століття…

Юлія Трускало зустрілася з людиною, яка не тільки знає своє глибоке коріння, а й прагне розповісти про це нащадкам. Олександр Сергійович Лаптєв у своїй книзі-самвидаві описує родовід, починаючи з ХІХ століття.
Його трудове життя теж заслуговує на повагу. У 1961 році переїхав до Запоріжжя зі Знам'янки (Росія), бо «тут Дніпро і кручі…» Працював в автопарку службового користування і прокату персональним водієм. Спочатку їздив на «Москвичу», потім дали «Кабріолет» – на таких машинах возили делегації та «великих людей». Пізніше перейшов на автомобілі, що розвозять продукти, і працював там до пенсії. Чимало зустрічей, допомоги людям і праці впродовж життя. «І хоча на долю цього чоловіка не випало будівництва Запоріжжя, я вважаю, що для міста він зробив не менше, ніж будівельники», – вважає Юлія.

Романтичною історією про те, як хлопець і дівчина зі Львова випадково знайомляться в одному із сіл Запорізької області і це стає початком великої родини, ділиться Оксана Козачок. Спогади її дідуся про післявоєнне життя в Снігурівці: як у селі вперше з'явилися радіо, електрика, як діти щодня о п'ятій ранку ходили за сім кілометрів до школи (взимку непрочищеними дорогами, слідами одне одного, з гасовою лампою поспішаючи на перший урок…) – вражають життєвою конкретикою й душевним теплом. Як зростала родина, якими шляхами доля вела дітей і чому Оксана тепер не хоче переїжджати із Запоріжжя – читаймо в її матеріалі.
А також іще один важливий текст Оксани про відновлення церкви в рідній Снігурівці (з ілюстраціями газетних публікацій юної кореспондентки районної газети).

Діана Токмань та Олена Махонько створили сайт «Запоріжжя об'єднує», присвячений людям різних національностей у нашому місті. Цей студентський проект – про толерантність запоріжців, адже місто багатонаціональне та полікультурне.

У випуску №1 чарівна блондинка єврейської національності Олександра Дощенко, координатор програм і проектів єврейського общинного центру «Мазаль Тов», говорить про своїх предків із різних країн та про власну національну ідентифікацію, про культурну та релігійну толерантність у нашому місті, про кошерну їжу та історичне підґрунтя завжди цікавої теми «євреї та гроші». Ось відео із сайту – робота наших магістранток.

Сімейна пам'ять – скарбниця як загальнонаціональної, так і локальної історії, вона допомагає зрозуміти процеси формування регіональної ідентичності.

Наш проект «Запоріжжя в історії моєї сім'ї» в конкретних справжніх людських долях розкриває наступність поколінь, участь запоріжців у будівництві промислових гігантів і наполегливу працю впродовж життя, складні історичні процеси міграції населення, критичне або ностальгійне сприймання минулого. Ми чуємо різні голоси, бачимо різні перспективи історії, сприймаємо різні думки й погляди. Однак усі вони об'єднані любов'ю до рідного міста.

Нам необхідна ця картина поліфонічної та мультиперспективної історії, зігрітої теплом людських доль, справжніх цінностей і доброти. Нам потрібна ідея соціальної толерантності й міцних зв'язків, на яких будуємо спільний життєвий простір, фізичний, соціальний, символічний. Потрібні зв'язки, на яких зростає соціальний капітал для побудови життя, про яке мріємо.